__________________________________________________________

Данило Апостол – гетьман Лівобережної України.

До Дня українського козацтва та з нагоди 360-річчя з дня народження гетьмана 

Однією з яскравих особистостей української історії є гетьман Лівобережної України Данило Апостол. За твердженням багатьох істориків, завдяки своєму дипломатичному хисту та наполегливості він зробив дуже багато для відновлення прав і вольностей Гетьманщини.

Народився майбутній гетьман 4грудня 1654 року в козацькій родині. Його батько, Павло Єфремович, походив з Молдови (Валахії). Оселившись на Лівобережній Україні, записався до козацького війська і скоро посів у ньому значне становище. В 1658 році він став сотником, через рік – полковником Гадяцького, а пізніше й Миргородського полків. Під час військових походів його не раз обирали наказним гетьманом Лівобережної України. Один з його синів, Данило, в 1682 році очолив Миргородський полк, тоді йому виповнилося 28 років і перебував він на цій посаді 43 роки. За весь даний період царський уряд не одержав на нього жодної скарги від жителів Лівобережжя, що характеризує його як доброго адміністратора і порядну людину. Як миргородський полковник, а часто і як наказний гетьман козацького війська, Данило Апостол брав участь у багатьох військових походах. Літопис Самовидця засвідчує, що Данило у боях «…паче прочих показував храбрость». Яскраву характеристику йому дав і І.Мазепа в одному з листів до Петра І: «Апостол породы волошской, человек от отца заслуженный в войске, воин  добрый, из всех полковников давнейший, старейший, знатный, заслуживший честь и любовь всех полков».

У 1723 році Д. Апостол першим поставив свій підпис під чолобитними, де висловлювалось прохання вибрати гетьмана і ставилось питання про передачу податків, які збирались із населення Лівобережжя, не до царської казни, а до Військового скарбу Гетьманського уряду, з якими наказний гетьман Павло Полуботок поїхав до Петра І. Результатом цього став арешт Апостола. Йому вдалося повернутись на батьківщину тільки в 1726 році після приведення до присяги на вірність царській владі. В Петербурзі замість себе заручником він залишив свого сина Петра.

Таким було життя Д. Апостола до того часу, коли царський уряд дозволив вибори гетьмана. Вони відбулися 1 жовтня 1722 року у місті Глухові. І цей вибір випав на нього. Новий гетьман прагнув до ліквідації недоліків в управлінні Лівобережною Україною. Найперше звернув увагу на привласнення старшиною різних маєтків, особливо рангових, що викликало багато судових позовів. Рангові маєтки надавалися у козацькому війську на певну посаду за виконання службових обов’язків. Цей вид володіння мав тимчасовий характер, бо з втратою посади втрачалося й право на маєток. Проте козацька старшина, яка, крім військової, мала ще й адміністративну владу, прагнула закріпити їх у довічне володіння. Апостол повів з цим рішучу боротьбу.

Гетьман домігся також  і певних поступок від Москви: українські купці могли їздити за кордон з українськими паспортами, що робило їх незалежними від російських чиновників. Київ з 1733 року було підпорядковано гетьманській владі, встановив чітку судову систему, заснував казначейство, склав перший річний бюджет. Почалось заселення вільних і необжитих земель. Гетьман заохочував до праці селян та твердо стояв на захисті їхніх інтересів.

Але чи не найважливішою справою була робота по зведенню законів у судочинстві Лівобережжя до одного кодексу та його перекладу на російську мову, започаткована з ініціативи Данила Апостола. На початку ХVІІІ століття значно збільшилась кількість скарг на несправедливі рішення суду та свавілля сотників та полковників, які очолювали суди. Петро І використав цю ситуацію для обмеження автономії України. Але це не вирішило проблеми.

Суди користувались різними правами, а це приводило до того, що по подібним справам рішення суттєво відрізнялись. Глухівськими канцеляристами в 1743 році (через 9 років після смерті Д.Апостола) було підготовлено проект першого Кодексу українського права «Права, за якими судиться малоросійський народ». Цей Кодекс так і не було затверджено, оскільки царський уряд не був у тому зацікавлений, а українська еліта опинилась перед непростим вибором: продовження боротьби за права та вольності чи збереження власних маєтностей. Зрозуміло, що власні економічні інтереси переважили. Потрібна справа, започаткована гетьманом Д. Апостолом, не була доведена до кінця.

Данило Апостол займався державними справами допоки дозволяло здоров’я.  Помер він 15 січня 1734 року на 80-му році життя. Поховано гетьмана в Сорочинцях у побудованій на його пожертвування кам’яній церкві, єдиній на той час у Миргородському полку. Зі смертю гетьмана закінчився період автономного управління Лівобережною Україною. За царським наказом від 31 січня 1734 року було створено правління гетьманського уряду, яке складалося з 6 осіб: 3 росіян і 3 українців на чолі з князем О. Шаховським.

Після смерті Д.Апостола царський уряд призначив його дружині Уляні Василівні щорічну пенсію в розмірі 3000 карбованців і жалуваною грамотою затвердив за нею і дітьми право на ті маєтки, якими володів гетьман. Д.Апостол з дружиною із шляхетського роду Іскрицьких виростив і виховав семеро дітей: двох синів і п’ятеро дочок. Через шлюби дітей Апостоли поріднилися із знатними родами України: Скоропадськими, Кочубеями, Жураківськими, Горленками та іншими. Апостоли по праву займали високі посади у тогочасному суспільстві: Павло став миргородським, а Петро – лубенським полковником. На початку ХIX століття рід Апостолів по чоловічій лінії закінчувався на Михайлові Даниловичу Апостолі. Для збереження роду і прізвища, відомого від «предков по заслугам», він звернувся у 1801 році до імператора з проханням, щоб маєтки і прізвище успадкував після його смерті двоюрідний брат, таємний радник Іван Матвійович Муравйов, котрий став називатися Муравйовим-Апостолом. Із цієї сім`ї вийшли декабристи Сергій, Іполіт та Матвій Муравйови-Апостоли.

__________________________________________________________

До 90-річчя з дня народження талановитого радянського живописця, заслуженого діяча мистецтв УРСР, нашого земляка 

Костянтина Матвійовича Ломикіна

Народився Костянтин Матвійович 19 серпня 1924 року в нашому місті. Саме в Глухові проходило дитинство і юність майбутнього художника. Його батьки жили по вулиці імені Пушкіна. Тут він закінчив 9 класів середньої школи №1, жив і працював до війни. В дитинстві Костянтин Матвійович був дуже спостережливим хлопчиком, любив рідну природу. У вільні від занять години він довго просиджував у парках, на луках, милуючись густою запашною травою, квітами і деревами. Часто відвідував і місцевий музей. Романтична юність, мрії про майбутнє були порушені початком Великої Вітчизняної Війни. К.Ломикін іде на фронт захищати рідну Вітчизну. Багато горя і страждань бачив своїми очима і відчував на своїх плечах молодий художник. Все це залишило в його пам’яті глибокий слід. Воїном-переможцем закінчив свій бойовий шлях К.М.Ломикін і повернувся до мирної праці. Любов до мистецтва привела його на навчання в Одеське художнє училище, яке він з відзнакою закінчив і став художником-професіоналом. Тоді ж, у 1951 році, дебютував на Всесоюзній художній виставці у Москві. Костянтин Матвійович міцно пов’язав свою творчість з життям України, її неповторною природою.

Він є автором багатьох тематичних картин, пейзажів, портретів та етюдів. Неодноразово приймав участь у  художніх виставках не тільки в межах країни, а й за кордоном. Його персональні художні виставки влаштовувались в Одесі, Харкові, Києві та інших містах України. Пензлю митця належать картини, які принесли визнання «Обмін досвідом», «Одеса. Вечір у порту», «Весна прийшла», «Юні шефи», «Клятва Богдана Хмельницького над тілом козака Тура», «Останній сніг», «Рідна мати моя». У творах останніх років – «Щаблі епохи», «Херсонські кавуни», «Над луками заповідними» – властивий художникові ліризм збагачується епічною широтою сприйняття дійсності.

За відому картину «Це не повинно повторитись» К.М.Ломикін нагороджений орденом «Знак Пошани». А у 1971 році Костянтину Матвійовичу було надано високе звання заслуженого діяча мистецтв УРСР. Де б не жив К.М.Ломикін, завжди приїздив відвідати рідне місто – Глухів. Зокрема картина «Юні шефи» (дівчата годують курчат) створена у Глухові на фоні подвір’я лісника біля лісу за Родіонівкою.

У фондах місцевого краєзнавчого музею зберігається брошура з його особистим підписом і датою – 2 березня 1983 року.

__________________________________________________________

 Осадчий Олексій Антонович – Герой Радянського Союзу з нагоди 100-річчя з дня народження

 Олексій Антонович Осадчий народився в березні 1914 року в селі Воскресенка Буринського району в бідняцькій родині. Навчався в початковій школі, потім трудився в радгоспі. У 1931 році вступив до Глухівської школи радгоспного учнівства, по закінченні якої працював бригадиром-рільником у Глухівському сільськогосподарському інституті. У 1939 році був призваний на військову службу. Через рік за станом здоров’я демобілізувався. Тоді ж трудівники села Уздиця Глухівського району обрали О.А.Осадчого головою колгоспу. На цій посаді він працював коли почалася війна. В серпні 1941 року пішов до лав Червоної Армії. Воював на Сталінградському, Воронезькому і Степовому фронтах. Визволяв Бєлгород і Харків, форсував Дніпро. Був поранений. За бойові заслуги нагороджений орденами Вітчизняної Війни ІІ ступеня, Червоної Зірки і медалями.

Наприкінці вересня 1943 року війська 37-ї армії широким фронтом вийшли до берегів Дніпра на Кременчуцькому напрямку. Командир 1-го стрілецького батальйону 276-го гвардійського стрілецького полку капітан Осадчий одержав наказ форсувати ріку в районі населеного пункту Коліберда. Він провів ретельну розвідку місця переправи, організував спорудження плоту й інших засобів, необхідних для форсування водного рубежу.

В ніч на 1 жовтня плот відчалив від берега. Та гітлерівці виявили радянських воїнів та відкрили по них сильний артилерійсько- мінометний вогонь. Бійців це не спинило. Незабаром вони дісталися берега і почали бій по захопленню плацдарму. Фашистська піхота при підтримці танків і самохідних гармат сім разів кидалась в контратаки проти сміливців, але успіху не мала.

П’ять днів батальйон під командуванням Осадчого вів запеклі бої з противником. Траплялись моменти, коли німці наближались до ріки і готові були святкувати перемогу. Але мужність і відвага радянських воїнів, безмежна любов до рідної Батьківщини зробили неможливе. В цих боях проявилась висока військова майстерність і хоробрість капітана Осадчого, який в найкритичніші хвилини рішуче і впевнено керував боєм.

Героїчні дії стрілецького батальйону забезпечили успішну переправу через ріку головних сил 92-ї гвардійської стрілецької дивізії і сприяли дальшому наступу наших військ на захід.

За вміле керівництво підрозділами під час форсування Дніпра, особисту мужність і відвагу в боях проти німецько-фашистських загарбників 22 лютого 1944 року Олексію Антоновичу Осадчому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Хоробрий командир не дожив до світлого Дня Перемоги. В одному з запеклих боїв на Правобережній Україні 23 березня 1944 року Олексій Антонович Осадчий загинув.

Світла пам’ять і вічний спокій усім, хто віддав життя за

мир на Україні!

__________________________________________________________

ДО 95-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ГЕРОЯ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ ВАСИЛЯ ОПАНАСОВИЧА БАТЕХИ

 Сумчанин Василь Опанасович Батеха, якому 23 березня виповнилось 95 років, на сьогодні єдиний в області живий учасник Великої Вітчизняної Війни.

Для Василя Опанасовича День Перемоги – найдорожче свято. Цього дня він обов’язково зодягає свою генеральську форму і крокує до Меморіалу Вічної Слави. Важко дається хода ветерану, але не звик відступати перед труднощами чи проблемами. Хіба що зовсім сили залишають, то погоджується, щоб підвезли автівкою. Адже, каже, не таке довелося пережити.

Василь Опанасович Батеха народився 23 березня 1919 року в селі Суходол на Глухівщині в робітничій сім’ї. Двадцятирічним юнаком зустрів Велику Вітчизняну. До цього встиг закінчити Уланівську середню школу, попрацювати в рідному колгоспі та на одному з підприємств Шостки, а ще – забійником шахти на Ворошиловградщині. З перших же днів війни потрапив на передову. Воював на кількох фронтах – Південно-Західному, Північно-Кавказькому, Степовому і 4-му Українському фронтах, Курській дузі, брав участь в обороні Києва, Моздока, форсував Дніпро-Славутич. П’ять разів був поранений. Нагороджений орденами Леніна, Вітчизняної війни І ступеня, Червоної Зірки, «Знак пошани», медалями, а також орденами Богдана Хмельницького трьох ступенів.

У серпні 1943 року після розгрому німецько-фашистських військ на Курській дузі частини 92-ї гвардійської стрілецької дивізії. Переслідуючи відступаючого противника, просувались на захід. Щоб не дати ворогві закріпитись на здалегідь підготовлених рубежах, наше командування створювало спеціальні рухомі загони. Один з таких загонів очолив гвардії лейтенант Батеха.

27 вересня загін, створений з роти протитанкових рушниць, вийшов до берегів Дніпра в районі Кременчука. Бійці зупинилися біля населених пунктів Дербівки і Куцевалівки. Тут Дніпро розділяється на два рукави великим островом. На ньому закріпилися німці. Розвідавши розташування вогневих точок противника, командир наказав знищити їх з протитанкових рушниць. Незабаром три кулемети ворога замовкли. На кінець другого дня загін одержав наказ форсувати ріку. Під прикриттям густого туману на кількох човнах бійці дісталися до острова. Зав’язався бій. Фашисти люто оборонялись більше доби, але зазнали великих втрат і змушені були відступити. В цьому бою гвардії лейтенант Батеха особисто знищив близько десяти фашистів.

30 вересня під мінометним і кулеметним вогнем радянські воїни вбрід перейшли Дніпро і атакували ворога на правому березі. До світанку вони оволоділи першою та другою німецькими траншеями. Але дальший наступ був зупинений контратаками німецької піхоти, підтримуваної артилерією, танками і самохідними гарматами. Василь Опанасович згадує: «Бой на правом берегу Днепра был настоящим адом, день и ночь над нами висела немецкая авиация. При поддержке танков фашисты беспрерывно контратаковали наши боевые порядки, стремясь бросить нас в Днепр. Казалось, что наступил предел напряжению человеческих сил, а бой все нарастал. Вторая траншея несколько раз переходила из рук в руки».

Надзвичайну хоробрість виявив Василь Батеха у рукопашних сутичках. Він на льоту ловив німецькі гранати і кидав їх у ворога. Мужній командир знищив у тому бою 27 гітлерівців. Противник не витримав натиску безстрашних радянських воїнів і змушений був відступити, залишивши на полі бою близько 150 убитих. Під час однієї з контратак противника В.О.Батеха був поранений. Його перправили через Дніпро, але евакуюватись в госпіталь він категорично відмовився і залишився у медсанбаті. Як тільки рани трохи загоїлися, хоробрий командир відразу повернувся до свого загону, що в той час вів важкі бої за утримання і розширення захопленого плацдарму на правому березі Дніпра.

Згодом підрозділи 282-го гвардійського стрілецького полку у складі дивізії передислокувалися в район Мишуріна Рога, що на південь від Кременчуга. Тут противник здійснював яросні напади, намагаючись втримати оборонні рубежі. Необхідно було провести розвідку боєм. У полку виконання цього бойового завдання було покладено на командира роти лейтенанта Василя Батеху. Треба було захопити висоту, з якої німці роздивлялися бойові порядки полку. Командир роти вирішив розвідку провести з приходом темряви. Денний час пішов на організаційнй моменти та вивчення об’єкту нападу. Штурм висоти був проведений стрімко. Німці поспіхом відійшли, залишивши на полі бою багатьох вбитих. Наші воїни захопили склади з боєприпасами, кулеметами, пляшками з горючою сумішшю. Батеха розумів, що гітлерівці не змиряться з втратою цінного розташування. Розуміли це й бійці. Вони готувались до найтяжчого випробування. Наступного дня, щойно зійшла зоря, супротивник після артилерійського наступу перейшов у контрнаступ. Попереду рухались танки, за ними бронетранспортери та автомашини з піхотою. За командою Василя Батехи воїни відкрили вогонь з протитанкової зброї та кулеметів. Гітлерівці зупинились та залегли. Ворожі танки підійшли до висоти без підтримки піхоти. Тоді в хід пішли трофейні пляшки з горючою сумішшю. Одразу ж зайнялося кілька танків. Тоді супротивник вирішив обійти висоту. Німецьким танкам вдалося на окремих ділянках прорвати нашу оборону і вийти до Дніпра. Тим часом наші воїни продовжували утримувати висоту, відбиваючи одну за одною контратаки ворога. Спостерігаючи за полем бою, лейтенант Батеха помітив, що в рощі, недалеко від висоти, німці знов зосередили чималі сили. Ці дані були передані до полку. У відповідь по радіо пролунав наказ: «Батесі за будь-яку ціну втримати висоту. Корегуйте вогонь наших «катюш»».

Невдовзі над висотою просвистіли снаряди. Після другого залпу «катюш» усю рощю охопило полум’я. Танки, що прорвалися до Дніпра, були знищені частинами дивізії.

Мужність та відвага командирів та бійців роти перемогли. Всі захисники висоти були представлені до нагород.

На початку 1944 року Батеху знову поранило. Його доставили в армійський польовий госпіталь. Там він дізнався, що за зразкове виконання завдань командування йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна та медалі «Золота Зірка». Видужавши, В.О.Батеха повернувся до свого 282-го гвардійського стрілецького полку, в якому до кінця війни був заступником командира стрілецького батальйону.

Назавжди запам’ятався Василю Опанасовичу той день, коли його частина вийшла на кордон з Болгарією. «Помню это было утром 8 сентября 1944 года, – рассказывает В.А.Батеха, – командир батальона ушел в штаб полка. Я остался за него. Наше подразделение находилось недалеко от здания, где располагалась болгарская застава. С переднего края доложили, что к нам направляется болгарский солдат. Я решил выйти к нему на встречу. Встретились. Болгарин поздоровался по-русски. Я попросил воды. Он показал на домик. И мы с ним пошли к заставе. Риск большой. Однако и не идти уже нельзя. Вошли в дом, а там собрались все солдаты заставы. При нашем появлении болгары встали и приветствовали меня. А потом завязалась теплая душевная беседа. Вскоре я вместе с болгарскими солдатами вернулся в расположение батальона. С рассветом наши подразделения вышли к Варне. На окраине города собралось много народу. Это жители с хлебом-солью вышли встречать советских воинов. Такие теплые встречи происходили и на других участках фронта. Я никогда не забуду, как болгарские старики с георгиевскими крестами подходили к нашему полковому знамени и преклоняли перед ним колени».

Весну 45-го ветеран згадує з особливою теплотою. Добре пам’ятає, як одержали звістку про Перемогу і салютували у травневе небо. А невдовзі із землячкою Марією справили скромне повоєнне весілля. Відтоді ніколи не розлучалися. Піся війни продовжував служити в рядах Радянської Армії. У 1947 році закінчив курси «Выстрел». А з 1956 року підполковник В.О.Батеха – в запасі. Глава родини працював машиністом електрокрана на одному з кемеровських заводів, а у 70-х повернулися до Сум. Виховали двох дітей, мають онуків і правнуків.

Важко перерахувати зустрічі ветерана з учнями, студентами, громадськістю міста і області. Легкий на підйом, він залюбки відгукувався на такі запрошення. Бо переконаний – правду про війну треба знати з перших вуст, безпосередньо від тих, хто пройшов неймовірно важкими фронтовими дорогами. Навіть зараз, коли здоров’я підводить усе частіше, за найменшої можливості зустрічається з людьми.

У місті Суми, на початку вулиці Героїв Сталінграду, створена алея Слави, де представлені портрети 39 Героїв Радянського Союзу, чия доля пов’язана з містом Суми та Сумським районом. Серед них і портрет Героя Радянського Союзу Василя Опанасовича Батехи.

 

__________________________________________________________

ВІД БЕРЛІНА І ПРАГИ ДО ПЕРЕМОГИ…

 

В період Великої Вітчизняної війни у радянських людей з усією силою проявилися самовідданість і дисципліна, самопожертвування і величезна енергія, натиск і небачена стійкість, без яких перемога була б неможливою. Деякі здійснили подвиг, рівного якому ще не знала історія, й отримали високе звання Героя Радянського Союзу. Серед них наш земляк – Степан Петрович Бідненко.

15 листопада 2013 року виповнюється 100 років з дня народження Степана Петровича. Він народився в селі Макове Шостинського району. У рідному селі закінчив початкову школу, а в селі Вороніж  – семирічку. Згодом після підготовчих курсів навчався заочно в Чернігівському вчительському інституті. Працював учителем, а згодом довгий час директором семирічки в селі Ходіно на Глухівщині. В липні 1941 року був призваний до лав Червоної Армії. З серпня наступного року брав участь у боях проти німецько-фашистських загарбників на Північно-Кавказькому, 1-му і 2-му Українських фронтах. Був тричі поранений і тричі контужений. Нагороджений орденами Червоного Прапора (25.05.1945), Червоної Зірки (26.02.1944) і медалями.

…Бої точилися в лігвищі фашистського звіра – Берліні. 22 квітня 1945 року війська 1-го Білоруського і 1-го Українського фронтів з’єдналися в південно-східній частині міста.

51-й гвардійський танковий полк, в якому Бідненко був командиром танкового взводу, одержав завдання: не пропустити ворожі частини, які йшли на допомогу оточеному берлінському угрупованню німецьких військ. Наші танки зайняли оборону. С.П.Бідненко поставив свою машину у засідці біля автомагістралі, що вела в Берлін. Чекати довго на довелось. У ніч проти 22 квітня велика група військ противника контратакувала радянські частини, що зайняли місто Тройєнбрітцен. Чотири години точився бій. Кілька разів фашисти кидались в атаку, але змушені були повернути назад.

У цьому бою взвод С.П.Бідненка знищив чотири німецьких танки, три самохідні гармати, 28 автомашин та чимало іншої техніки. Надвечір гітлерівці знову пішли в наступ. Сконцентрувавши свіжі сили, противник намагався прорвати оборону радянських військ. Ціною великих втрат йому вдалося підбити кілька наших танків і наблизитись до міста. Танк лейтенанта Бідненка потрапив під прицільний вогонь ворога. Досвідчений танкіст помітив німецьку самохідку, але розгорнути башту не встиг. Два снаряди попали в бойову машину. Командир і водій були поранені. Танк спалахнув. Але танкістам все-таки вдалося вивести з ладу німецьку самохідку. Незабаром підійшли наші підкріплення і ворог відступив.

Через кілька днів танковий екіпаж лейтенанта Бідненка в складі свого полку здійснив двохсоткілометровий марш від Берліна до Праги. Вранці 9 травня 1945 року танковий взвод Бідненка одним із перших з боєм увірвався в столицю Чехословаччини і місцеві жителі радісно зустрічали радянських воїнів-визволителів.

Коли підрозділи 10-ї гвардійської механізованої бригади розвивали наступ на Прагу, розвідка донесла, що в місті Жатець зупинилась велика мотоколона гітлерівців. Її з ходу атакував 51-й гвардійський танковий полк. Виконуючи наказ командування, взвод С.П.Бідненка перетнув ворогові шляхи відходу, підбивши кілька його головних машин, внаслідок чого утворилась «пробка» і колона зупинилась. Німецькі танки, що намагались вирватись з оточення іншими вулицями, були знищенні гарматним вогнем. Дії радянських танкістів підтримали мотострілецькі підрозділи. Потрапивши в безвихідне становище, гітлерівці припинили опір.

Ось що пише про це генерал армії Д.Д.Лелюшенко: «Буквально за несколько минут под ударами танков старшего лейтенанта В.С. Деревянко и лейтенанта С.П. Бедненко штаб генерал-фельдмаршала Шернера перестал существовать. На улицах Жатеца разыгралось нечто вроде бумажной метели: ветер кружил и раскидывал во все стороны охапки штабных документов. Большинство гитлеровцев сдавалось в плен, в их числе девять генералов. Но многие, как стая испуганных шакалов, пытались спрятаться в подворотнях, на огородах, в канавах и на чердаках. Чехословацкие друзья помогли нам выловить их».

Вітчизна високо оцінила військову кмітливість та мужність лейтенанта С.П.Бідненка та відмітила його найвищою військовою відзнакою. За мужність і відвагу, виявлені в боях з німецько-фашистськими загарбниками, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 червня 1945 року Степану Петровичу Бідненку було присвоєне звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна й медалі «Золота Зірка».

Після закінчення війни Степан Петрович демобілізувався з Радянської Армії і повернувся до мирної праці. В 1948 році він був призначений директором школи в селі Перемога на Глухівщині. У 1951 році закінчив Сумський педагогічний інститут. А з 1970 року пішов на заслужений відпочинок. Плідна діяльність ветерана війни на ниві народної освіти відзначена двома медалями: «За трудову відзнаку» і медаллю імені Макаренка, а також присвоєнням звання «Заслужений вчитель УРСР».

Останні роки свого життя провів у м. Алушта (нині Автономна Республіка Крим), де й помер 13 листопада 1980 року. Там і похований. У селі Маково на приміщенні колишньої початкової школи, в якій навчався Герой, встановлена меморіальна дошка, що зберігається й донині.

 

________________________________________________________________

3 жовтня – 180 років з дня народження етнографа, письменниці, громадського діяча Пелагеї Яківни Литвинової.

Пелагея народилася на хуторі Теребень (Теребенька, Теребені) біля села Землянка Глухівського повіту Чернігівської губернії в сім’ї титулярного радника Якова Яковича Бартоша — дрібного землевласника, якому не вдалося підтвердити право надворянство. У деяких матеріалах місцем народження Пелагеї називають місто Хмільник, де вона жила з батьками в 1833—1839 роках.

По лінії матері — Єлизавети Федорівни — Пелагея походила зі знатного старшинського роду Туманських. Майбутня фольклористка була онукою письменника, перекладача і видавця, члена Російської Академії наук Федора Йосиповича Туманського.

Пелагея рано залишилася без матері, а 1848 року — і без батька. Навчалася спочатку в пансіоні Серебрякової в містечку при Шостківському казенному пороховому заводі, а в 1847—1852 роках — в Єлизаветинському інституті для шляхетних дівчат уМоскві.

1853 року Пелагея Яківна одружилася з 37-річним чернігівським поміщиком Петром Олексійовичем Литвиновим, племінником історика, етнографа Олександра Марковича. Жила в маєткові чоловіка — в селі Богданове (нині в складі села ПолошкиГлухівського району Сумської області). Народила сім синів і три дочки. Особисто керувала їхнім вихованням й освітою. Від середини 1860-х років, коли діти підросли, мешкала за місцем їхнього навчання — в Глухові, Новгороді-Сіверському, Ніжині,Києві та Москві.

Дослідниця видала в Києві такі праці: «Русские народные узоры» (1872), «Южнорусский народный орнамент» (1878), «Сборник народних русских узоров» (1879).

Найзначнішим етнографічним твором Литвинової стали «Весільні обряди і звичаї у селі Землянці Глухівського повіту в Чернігівщині». Праця побачила світ 1900 року у Львові в третьому томі «Матеріалів до українсько-руської етнології». Це було видання етнографічної комісії Наукового товариства імені Шевченка за редакцією Федора Вовка.

__________________________________________________________________________

3 жовтня виповнилось 105 років з дня народження одного з керівників партизанського руху в Україні в роки Великої вітчизняної війни Михайла Івановича Наумова.

Радянський офіцер, Герой Радянського Союзу, в роки радянсько-німецької війни один з керівників партизанського руху в Україні, начальник штабу оперативної групи партизанських загонів Сумської області; командир партизанського кавалерійського з’єднання.

Нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоного Прапора, орденами Богдана Хмельницького 1-го ступеня, Вітчизняної війни 1-го ступеня, Червоної Зірки.

_________________________________________________________________

29 вересня виповнилось 105 років з дня народження

Героя Радянського Союзу Михайла Івановича Олійника.

 

Радянський офіцер, Герой Радянського Союзу, в роки радянсько-німецької війни старшина 339-го гвардійського мінометного дивізіону 100-го гвардійського мінометного полку 3-ї гвардійської армії Південно-Західного фронту, гвардії старшина.

Народився 29 вересня 1908 року в селі Заруцьке  Глухівського району Сумської області в селянській родині. Закінчив сім класів. Працював трактористом у колгоспі.

У 1930 році призваний до лав Червоної Армії. У 1933 році демобілізувався. Вдруге призваний в серпні 1942 року. У боях радянсько-німецької війни з вересня 1942року.

З 10 по 24 лютого 1943 року в складі кавалерійського корпусу брав участь у рейді по тилах ворога в районі міста Дебальцеве Донецької області. Коли гітлерівці спробували відсікти мінометників від основних сил, вогнем з кулемета прикрив відхід дивізіону. Активно діяв при прориві дивізіону з оточення.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 квітня 1943 року за зразкове виконання бойових завдань командування і проявлені при цьому мужність ігероїзм гвардії старшині Михайлу Івановичу Олійнику присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка».

_________________________________________________________________________________

ОСТАННІЙ ГЕТЬМАН УКРАЇНИ

15 травня виповнюється 140 років з дня народження гетьмана Павла Петровича Скоропатського.

 Павло Скоропадський – особа, навколо якої тривалий час точилися неабиякі дискусії в українській історіографії – від відвертої ідеалізації його діяльності прихильниками гетьмана до не менш відвертої, навіть часто фальсифікованої критики всіх його політичних кроків. Сьогодні ми маємо змогу відчути внутрішній світ цієї безумовно видатної постаті в українській історії, побачити і зрозуміти світогляд Скоропадського, прослідкувати зв’язок його життя з нашим краєм.

Скоропадські – один з найшляхетніших українських родів, який упродовж кількох століть грав провідні ролі у вітчизняній політичній і культурницькій історії. Рід Скоропадських бере початок із XVII ст. Пращур Федір брав участь у Національно-визвольній війні на чолі з Богданом Хмельницьким. Іван Ілліч за часів Петра І наслідував булаву після Івана Мазепи і був гетьманом України з 1708 по 1722 роки. Прапрадід Павла Петровича Яків Михайлович навчався у Києво-Могилянській академії і був останнім в історії козацької Гетьманщини генеральним бунчужним за гетьманування Кирила Розумовського. Дід Іван Михайлович також був військовим, свого часу він брав активну участь у селянській реформі 1861 року. Коштом Івана Михайловича було засновано низку шкіл та гімназій в Україні. Поблизу свого маєтку у Тростянці він заснував дендропарк, що був величезним на той час надбанням України. Батько Петро Іванович – офіцер російської армії, учасник кавказьких походів. Мати Марія Миклашевська – із старовинного українського роду, що походив від київського князя Мстислава і великого литовського князя Гедиміна.

Дитячі роки Павло Скоропадський провів у родовому маєтку Тростянець на Полтавщині. Там він вбирав до своєї душі перші паростки розуміння спорідненості з рідним краєм. Родинний будинок в Тростянці мав велику колекцію предметів української старовини, портретів гетьманів і видатних діячів України.

Значний вплив на формування характеру малого Павла мав його дід Іван Михайлович. Він умів говорити з дітьми як з рівними, виховував волю, свідоме відношення до всіх явищ. Павло Петрович пригадував як дід вчив його: “Якщо ти маєш бажання в майбутньому, коли ти станеш дорослим, бути людиною, яку інші будуть поважати, ти повинен не робити те, що підказує тобі твій шлунок, а те, що підказує тобі твій розум і постійно себе в цьому випробовуй різними способами. Ось у тебе є груша, тобі приємно її з’їсти, а ти скажи собі – ні, я її тепер не з’їм, а з’їм сьогодні ввечері або зовсім не з’їм, а подарую її брату. Якщо ти постійно будеш в дрібницях так чинити, ти виховаєш в собі силу волі і тобі в житті це дуже знадобиться. Людина, у якої відсутня воля, не людина, а ганчірка. Вона ніколи ні на що не буде здатна, хоча можливо буде і освічена, і добра”.

Завдяки діду Івану Михайловичу Павло з дитинства знав ціну хліборобської праці. Коли йому було 8 років, а його братові 10, дід виділив їм ділянку землі, дав в учителі селянина і наказав з його допомогою побудувати селянську хату. І хлопці у вільний від уроків час з сокирами в руках обтесували колоди, робили зруб, а потім, коли хата була побудована, їх вивели в поле й вчили орати землю, сіяти зерно. Потім хлопці чекали, коли з’являться сходи, коли дозріє врожай. Самі молотили хліб ціпами, відвезли діду й торгувались з ним за ціну.

Такі уроки життя не могли бути марними. Як і прагнення діда розвинути мислення онуків, уміння порівнювати, аналізувати. Він часто ставив хлопцям різноманітні питання, наприклад, яка різниця між собакою та конем. Вони часто повторювались і Павло починав сам собі ставити подібні питання.

Сімейні традиції вимагали, щоб юний Павло пішов шляхом військовика. Його військова службова кар’єра склалась дуже вдало.

Павло Скоропадський брав участь у російсько-японській війні, під час якої переводиться до Забайкальського козачого війська. Як командир 5-ї сотні Читинського козачого полку він бере участь в боях з японцями і отримує за хоробрість золоту зброю.

Після повернення до столиці Скоропадського призначають флігель-ад’ютантом царя, однак на цьому посту, який вимагав не хоробрості, а зовсім інших якостей, протримався недовго. Згодом він одержує чин полковника і стає командиром 20-го фінляндського драгунського полку. Офіцери потім згадували його як пряму і чесну людину, що користувалась загальною любов’ю своїх товаришів.

У 1911 р. Скоропадський бере під команду Лейб-гвардії кінний полк, а наступного року стає генералом свити імператора. Завдяки праці свого командира Лейб-гвардії кінний полк став одним з найдисциплінованіших в армії, що довели вже серпневі бої у Східній Прусії на початку Першої світової війни. Будучи в авангарді армії, полк прославив себе блискучою атакою під Краупішкіним, коли юнаки бились, як леви, й помирали як герої. Він же прикрив і скорботний відступ генерала Ренненкампфа зі Східної Прусії.

За хоробрість, вмілі дії Скоропадський отримує високі нагороди, серед яких і Георгієвський хрест,та підвищення по службі – командує спочатку 1-ю бригадою 1-ї гвардійської кавалерійської дивізії, 5-ю кавалерійською бригадою, а згодом всією 1-ю гвардійською дивізією, яка під його керівництвом успішно захищає підступи до Прибалтики і у 1915 р. зупиняє наступ фельдмаршала Гінденбурга біля Двіни.

Після Лютневої революції в Росії генерал-лейтенант Скоропадський одним із перших українізував свій 34-й корпус, який перетворився на 1-й Український. Коли в Україні у жовтня 1917 р. розгорнувся рух Вільного козацтва, Павла Скоропадського – доброго офіцера й нащадка славного роду – обрали отаманом 60 тисяч козаків п’яти українських губерній і Кубані.
29 квітня 1918 р. Павло Скоропадський взяв владу в Україні. Сім з половиною місяців він керував Українською державою. По-різному оцінювали цей період в історії нашої держави, але безумовно Скоропадський зробив чимало для розвитку державності в той складний час.

Життя родини Скоропадських було тісно пов’язане і з Сумщиною. Родина Скоропатських проводила час не тільки в Тростянці, а й у Волокитино Глухівського повіту на той час Чернігівської губернії, а також у Дунайці, Полошках та Сафонівці.

Судячи з усього Скоропадські бували в цих маєтках не часто. Тому інформації про ці приїзди небагато. Відомо, що у 1885 році у всіх маєтках Скоропадських була відслужена була панахида по сину Івана Михайловича Петру, який помер в Києві у віці 50 років. Труну з покійним везли для поховання в Гамаліївський монастир по маршруту Сафонівка, Волокитино, Полошки, Глухів. Про це описує в своїх спогадах Павло Скоропадський. Пригадує він і той факт, що відвідини Полошок зіграли свою роль у формуванні його світогляду, оскільки під час цих приїздів він часто зустрічався з Петром Яковичем Дорошенком, міським глухівським лікарем, який, незважаючи на свою молодість, прекрасно знав історію країни до найменших подробиць. Павло Петрович пригадував, як вони годинами просиджували в розмовах про минуле України. Безперечно ці зустрічі сприяли формуванню патріотизму, національної гідності майбутнього гетьмана.

Безперечно, Павло Петрович Скоропадський належить до когорти справжніх патріотів своєї Вітчизни. За життя він багато зробив для України. І сьогодні його досвід, його політична діяльність у складний історичний період залишаються цінними для нашого народу.

______________________________________________________________________________

 

18 березня виповнюється 285 років з дня народження останнього гетьмана України, графа, генерал-фельдмаршала, президента Петербурзької академії наук Кирила Григоровича Розумовського

Кирило Григорович Розумовський народився 18 вересня 1728 року в родині городового козака Г.Розума з села Лемеші (тепер село Козелецького району Чернігівської області). Кирило був звичайним сільським хлопцем, коли йому виповнилося 15 років, його викликали до Петербурга, де він почав навчатись і виховуватись. В 1743-1745 роках здобував освіту в університетах Німеччини, Франції, Італії. А сталося це тому, що полковникові Вишневецькому було доручено підібрати талановитих співаків для створення придворного хору. У 1743 році у лемешах Вишневецький почув чудовий голос вродливого юнака – Олексія Розума. Це був брат майбутнього гетьмана Розумовського. Полковник забрав Олексія до Петербурга. Олексій сподобався імператриці Єлизаветі Петрівні і був призначений її камер-юнкером, згодом графом, генерал-поручиком, обер-єгермейстером, а пізніше став її чоловіком. Так Олексій із Розума перетворився на Розумовського.

Ставши близькою людиною до цариці, Олексій зумів викликати в неї симпатії до України. У 1744 році Єлизавета зробила подорож в Україну, під час якої відвідала Глухів, Козелець і Київ. Вона була зворушена святинями давнього Києва та гостинною, радісною зустріччю. Старшина звернувся з проханням відновити гетьмансво в Україні. Цариця прихильно поставилася до цього, але кандидата в гетьмани підібрала сама. Ним став Кирило Розумовський. Вибори відбулися 22 лютого 1750 року. На честь знаменної події були зроблені салют із 101 гармати і стрільба з рушниць. Полкам для веселощів було видано більше 90 відер горілки. Після обрання гетьманом Укаїни Кирила Розумовського правління гетьманского уряду було ліквідлвано. За два місяці 1752 року він об’їхав всі полкові та найбільші сотенні міста, вивчаючи особливості уряду та життя народу. гетьман сам почав призначати українських полковників. При ньому знову війшли в систему з’їзди старшини в Глухові.

• 1751 рік – нехтуючи правами та вольностями запорожців, повідомив їх про те, що частина запорозьких земель віддається під залюднення втікачами із Сербії. Козацька старшина здобула високе становище і затвердилась, як привілейована верства суспільства. Вона стала називатись “шляхетство”. Із України відкликались всі російські чиновники, справи України і регулювання відносин з нею передавались з відома Сенату до Колегії іноземних справ. Він завершив реформу судової системи – “Права, за якими судиться український народ”, яку почав Данило Апостол.
• 1760 рік – новий порядок судочинства. Гетьманщина поділена на 20 судових повітів, у кожному з яких знаходився земський суд.
• 1761 рік – гетьману вдалося повернути у своє правління Київ.
• Реформування армії: заводилося однакове озброєння для козаків, однакова уніформа, запроваджувалась муштра.
• Гетьман підтримував старшину в намаганнях заснувати в Україні світські вищі навчальні заклади.
• 1762 рік – до влади прийшла Катерина ІІ – передача влади нащадкам гетьмана
• 1764 рік – ліквідація гетьманства.

Професор О.Оглобін дав таку характеристику правлінню К.Розумовського: “То була епоха, що з повним правом може бути названа ім’ям Розумовського. Це була доба останньогопіднесення старої козацько-гетьманської держави, доба економічного зросту Лівобережної України і буяння української національно-політичної думки, доба блискучого розвитку Української культури та мистецтва”.

 

 

_______________________________________________________________

18 лютого 2013 року у міському краєзнавчому музеї булопроведено усний літературний журнал, присвячений 125-річчю з дня смерті видатного єврейського письменника

Лазаря Давидовича Цвейфеля

Не можна оминути увагою цю дату,оскільки останні роки свого життя Лазар Давидович провів у нашому місті і похований у Глухові на єврейському кладовищі. На його надгробку зображено два леви та розкриті долоні. що символізують велич, розум і талант, відкритий людям та викарбувано напис: “Здесь покоится большой человек в святости нашей литературы. Его уста берегли мысли и ум мудрецов нашего народа…Пусть его душа покоится среди Праведников. мир праху твоему”.

Варто зазначити, що у той час, у 1888 році, в Глухові була досить численна єврейська община. Майже кожен третій житель міста був єврейської національності. Як і кожна інша нація, євреї мають свою мову, релігію, культуру.

Унікальною є і єврейська література, представником якої був Л.Д.Цвейфель. Він намагався знайти своєрідний компроміс між просвітництвом та хасидизмом.

Народився Цвейфель 15 квітня 1815 рку в Могилеві (сучасна Білорусія) в родині любавицького хасида. Батько його був меламедом-вчителем єврейської початкової школи. Отримав гарну домашню освіту, добре знав ідиш. Батьки у юному віці одружили його, але сімейне життя не склалось. Юність він провів у скитаннях, заробляв на життя проповідями, вчителював. В 1853 році був призначений викладачем в Житомирське равінське училище. Зберігся документ, який свідчить про те, як цінували Цвейфеля у Житомирі. У 1873 році  училище було реорганізовано у вчительський інститут. У списках викладачів інституту значився і Лазар Давидович Цвейфель. Але згодом його було звільнено з роботи і він вимушений був повернутися до вкрай ненадійного заробітку бродячого учителя. В похилому віці оселився в родині дочки у Глухові, де плідно займався письменництвом.

Ще в роки юності, подорожуючи по світу, Лазар Цвейфель познайомився з новою єврейською літературою, сприйняв ідеали просвітництва. У 1858 році було видано першу збірку його віршів “Minim weugab”, за якою у періодичній пресі з’явились перші його публіцистичні твори. У 1867 році вийшла чергова збірка оповідань та віршів Цвейфеля “Тушия” (“Мудрість”).

Довгий час письменник працював над одним з найвідоміших своїх творів “Schalom al Israel” (“Мир Ізраїлю”), метою якого було примирення  прибічників  релігійної реформи та просвітництва. Ця чотирьохтомна історична праця-серьйозне дослідження хасидського вчення та історії релігійної боротьби кінця 18 ст.

Його трактати “Мусар хаскел” (“Нравсвенное наставление”, 1862), “Тохахат хаим” (“Жизненное порицание”, 1865), та інші користувались широкою популярністю. Серед них і твори написнаі в Глухові.

Ось таке непросте життя було в славетного сина єврейського народу Лазара Давидовича Цвейфеля.

 

______________________________________________________________

 

БОГДАН  ХАНЕНКО – знавець мистецтва і старовини…   

23 січня виповнюється 165 років з дня народження українського колекціонера, мецената, археолога Богдана Івановича Ханенка. Разом з дружиною Варварою він багато років збирав шедеври світового мистецтва, які згодом заповів Києву. На основі цих колекцій у 1904 році було відкрито Художньо-промисловий та науковий музей – нині  Музей мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків.

Народився Б.І.Ханенко 23 січня 1849 року в родовому маєтку с. Лотки на Чернігівщині (нині Брянська область). Коріння цього видатного дворянського роду походить від козака Запорізького Війська Степана Ханенка, що жив на початку 17 століття. Серед предків Богдана Івановича  гетьман Війська Запорізького Михайло Ханенко, священнослужителі, реформатори, просвітителі, діячі культури.

Дружиною Богдана Івановича стала Варвара Миколаївна Терещенко, яка народилася у місті Глухові, в родовому маєтку Терещенків і була старшою донькою видатного промисловця, «цукрового короля», мецената, колекціонера Ніколи Артемовича Терещенка. Рід Ханенків був знатнішим, але за багатством поступався Терещенкам. Та це не завадило Богдану Івановичу з’єднати їх союзом у пристрасті до збирання предметів мистецтва і старовини, меценатства.

По закінченню юридичного факультету Московського університету Богдан Ханенко деякий час працював у Петербурзі. Саме в цей час він зацікавився колекціонуванням української старовини, художніх творів, вивчав історію мистецтва, відвідував виставки, багато часу проводив у Ермітажі.

Після виходу  у відставку 1881 р. переїхав до Києва і присвятив себе просвітництву та мистецтву. Подружжя Ханенків мало вплив на розвиток культурної атмосфери міста та музейної справи. Його стараннями у Києві  було відкрито перший публічний музей (тепер Національний художній музей України). Він зібрав велику колекцію творів мистецтва і бібліотеку, а Варвара Ханенко однією з перших почала збирати давньоруські ікони.

Б.І.Ханенко на власні кошти проводив археологічні розкопки переважно на території Київщини. Видав збірник археологічних знахідок і мистецьких творів «Древности Поднепровья».  Богдан Іванович зіграв головну роль у заснуванні Київського художньо-промислового й наукового музею, який офіційно було  відкрито у 1904 р. Основу його експозиції склала археологічна колекція Ханенків (3145 предметів). Діяльність Б. Ханенка щодо організації музею було відзначено наданням йому звань дійсного статського радника та почесного громадянина Києва. На його основі згодом засновано Музей мистецтв ВУАН, який потім довгий час називався Київський музей західного і східного мистецтва, тепер — Музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків, що знаходиться на вул. Терещенківській у м. Києві.

Час засвідчив високий культурно-освітній та моральний зміст безкорисливої багатолітньої діяльності Богдана Івановича та Варвари Николівни Ханенків. Завдяки їм ось уже четверте покоління має змогу прилучитися в Україні до скарбів світового мистецтва. 

Діяльність Богдана Івановича Ханенка була надзвичайно багатогранною. Важко переоцінити вклад людини душевно щедрої, гідної, освіченої, енергійного мецената у розвиток національної культури. Саме так він увійшов в наше життя, в нашу історію.